Крізь пекло Афгансьеої війни

    (Відео – урок патріотизму)

    Рішення про введення в Афганістан радянських військ було прийнято 12 грудня 1979 р. на засіданні Політбюро ЦК КПРС і оформлено секретною постановою ЦК КПРС. В ніч на 25 грудня 1979р. частини 40-ї армії по мосту через Амудар’ю перетинають радянсько-афганський кордон. А вже 27 грудня 1979р. радянські десантники штурмують палац президента Хафізулла Аміна…

    Минуло 40 років з дня, коли радянські війська перетнули кордон Афганістану, і для нашої країни почалася чужа десятилітня страшна і безпощадна війна. Для воїнів-афганців це не просто епізод з їхнього життя, на тій війні вчорашні хлопчаки та студенти пізнали фронтове братство та біль утрат. Це неможливо викреслити із життя…

    160-ти тисячам жителів України судилося пройти горнило афганської війни. 3383 з них повернулись додому у цинкових трунах, 12 тис залишилися інвалідами, понад 100 тисяч живуть і житимуть з невиліковними хворобами. 86 українських юнаків – у полоні, більшість з яких уже за плином часу можна вважати такими, що пропали безвісти.

    За довгих 10 рокiв цiєї вiйни на цвинтарях з'явилося багато свiжих могил з фотографiями юних облич. Останки загиблих воїнів привозили в оцинкованих гробах. І не було у батькiв впевненостi в тому, ховають вони свого сина чи когось iншого... І ще довго ятритимуть душу запитання без вiдповiдi. Haвiть на могильних плитах довго забороняли писати справжню       причину загибелi. Не забудеться це горе, не вiдболить і ще кiлька поколiнь.

    Сльози матері.

    Вже скільки років проминуло,

    А біль у серце б’є і б’є…

    Батьки старенькі, сивочолі

    Стоять під пам’ятником чорним,

    Де вибито ім’я твоє.

    Синочку, синку!  Орле сизий!

    Тобі було лиш дев’ятнадцять,

    Ой, як же важко на чужині

    Зустріти смерть свою зненацька!

    Чужі люди, чужа віра,

    Чужа та країна!

    Які ж бо – то лиходії

    Забрали в нас сина?!

    Хай прокляті навіки будуть

    Ті, хто почав війну в Афгані,

    Хто тисячі синів прислав нам

    Назад – у «чорному тюльпані»!

    За що? За що так поступила доля

    З тобою, з ними – з багатьма?

    …Як приземлявсь «тюльпан» той чорний,

    То день не  день ставав – пітьма!

    Єднаймось матері усього світу!

    Єднаймось проти зброї і війни!

    Хай сміються  під сонечком радісно діти.

    Хай живими залишаться Ваші сини…

    …Сльози матері зрошують чорний граніт,

    Протирає хустинкою сина лице,

    Батько в розпачі стис кулаки – і мовчить…

    Хто їм скаже:  як витерпіть горе оце?!

    Сьогодення ліквідувало «білі плями» нашого недалекого минулого. Поіменно назвало тих, на чиїй совісті марно пролита кров тисяч людей. Але тінь їхньої провини не повинна падати на колишніх радянських солдат, офіцерів і прапорщиків, котрі волею долі опинились на афганській землі. Адже у солдата є обов’язок перед Батьківщиною, клятву на вірність якій він дає разом зі словами присяги.

    Може допускати помилку уряд, може бути бездарним командування, але солдат, який щохвилини під кулями ризикує своїм життям, не може бути винним. Вірні присязі, переконані в тому, що захищають інтереси Батьківщини і надають дружню допомогу сусідньому народу, солдати лише виконували свій військовий обов’язок. Вони повернулись з тієї війни, а в той же час там, в палаючому Афганістані, так і залишилися. Залишилися у своїй пам’яті і в пам’яті афганського народу. Залишилися хорошим і поганим. Чого було більше – розсудить історія.

    Слава героям і глибока шана всім ти хто пройшов горнило Афганської війни!!!

    Leave a Reply